Пам’ятна дата встановлена Указом Президента України 2007 року в пам'ять про жертви масових політичних репресій 1937-1938 рр. на 3-ю неділю травня.

Напередодні Дня пам'яті жертв політичних репресій 15 травня о 13-й годині у офісі Асоціації «Ренесанс Одеси» відбудеться презентація книги «Репрессии и раскулачивание по Бессарабии (1940-52гг.» упорядника С.Г. Матвієвої – члена товариства «Одеський меморіал» і Асоціації «Ренесанс Одеси».

До участі у презентації книги запрошені керівники міста та області, представники ЗМІ, громадських організацій, історики, репресовані та члени їх сімей.

Це третя книга циклу С.Г. Матвієвої, дві попередніх розказують про репресованих і розкулачених Одеської області в 1920-26-х і 1928-36-х роках. В книзі висвітлені раніше закриті архівні списки сотень репресованих, ретельно вибраних дослідником-упорядником із матеріалів Державного архіву Одеської області та районних комісій по реабілітації репресованих в Бессарабії за радянських часів, документи та фотографії із архівів таборів, надіслані рідними репресованих. В книзі також, на основі архівних матеріалів та досліджень багатьох авторів статей, розкрита складна і мінлива історія повернення придунайських земель до складу України в передвоєнний час: Пакт Молотова – Ріббентропа, Бессарабсько-Прутський похід Червоної Армії у 1940 році. Наведені особливості адміністративно-територіального поділу території Одеської області у 1940-69 рр., старі та нові найменування населених пунктів Бессарабії, спогади репресованих і свідків тогочасних подій.

Проблема реальної спрямованості та кількісних параметрів репресій в Одеській області за  радянських часів значною мірою ще й досі залишається «білою плямою» в історичній науці. За матеріалами архівних документів крок за кроком розкривається страшна правда про багатолітній злочин проти свого народу під гаслами боротьби з «ворогами народу», «кулаками» та «націоналістами». Книга як результат дослідження, що цілком було побудовано на архівних джерелах, детально висвітлює процес створення і механізм функціонування репресивно-каральної системи в Одеській області, її роль у масових депортаціях і зміцненні тоталітарного режиму. Більша частина наведених у книзі документів опублікована вперше.

Фізичне знищення співгромадян, світогляд яких відрізнявся від комуністичного, розпочалося відразу після жовтневого перевороту 1917 р. Воно зачепило середовища видатних діячів і певні категорії населення та періодично сягало своїх піків. Нечуваних масштабів масові репресії набули після штучного голодомору 1932 – 1933 років.

«Велика чистка» 1937 – 1938 рр. була спрямована на знищення реальних та уявних ворогів Сталіна, вселення в усі верстви населення страху та почуття незахищеності, рабської залежності та покори «великому вождеві». Смертний вирок ставав звичайним явищем і не підлягав апеляції. У кращому разі, на «ворогів народу» чекав тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах.

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації та моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою Великого Терору.

Масові репресії і розкуркулення, що здійснювалися в СРСР в 1930 — 50-і роки з точки зору міжнародного права є злочинами, які нічим не відрізняються від злочинів нацистської Німеччини і класифікуються міжнародним законодавством як злочини проти людяності.

Радянський дисидент та публіцист Ігор Буніч зазначав: «Якщо порівняти ці події з гітлерівським геноцидом євреїв, то треба визнати, що нацисти були набагато гуманнішими у власній країні. Ярлики «буржуй», «ворог народу», «кулак», «підкуркульник» та інші - могли бути навішені на кого завгодно і в будь-якій кількості. У цьому й полягає головна відмінність масового терору»

O. Солженіцин в книзі Архіпелаг ГУЛАГвказує на 66 мільйонів жертв сталінського режиму , оцінки західних істориків - 45 - 80 млн жертв репресій . Зокрема професор Гавайського університету, історик та дослідник Rudolph Rummel в праці«Смертельна політика: Радянський геноцид і масові вбивства з 1917 року», посилаючись на чисельні джерела, фахово обгрунтовує розрахунки та вказує кількість людських жертв серед цивільного населення за період правління Сталіна в розмірі 51 млн 755 тис осіб, з яких бл . 40 м лн померло або було вбито в таборах ГУЛаг

Тільки в  п'ятирічку великого терору (1937-1941 рр.) у таборах НКВС було ув'язнено 5 млн. 172 тис. 688 осіб.Політв'язень Розанов М. М. згадував про надвисоку смертність в російському таборі Ухтинсько-Печорський ВТТ, де він відбував 3650 днів каторги: «Що не день, то списують 200-300 чоловік. Мруть, як мухи. Одні від цинги, інші від виснаження, треті від роботи і холоду».

Сталінський режим нищив Україну з особливою ретельністю і масштабністю . На українській землі здійснювалося планомірне знищення українства взагалі. З 1927 по 1990 рік в Україні тільки офіційно задукоментовано 1 млн. 67 тис. 355 репресованих.

Розкуркулювання . Проведенню колективізації на селі заважало заможне селянство і тому Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед пустелі, нерідко без їжі та притулку.

Понад 2 мільйони 800 тисяч осіб стали жертвами розкуркулення й депортацій з України, що тривали протягом 1935-1951 рр. Б агато з них, особливо дітей, загинули.

Ш тучний Голодомор 1932—1933 р р. - став найстрашнішим засобом нищенняукраїнського селянства. Внаслідок якого в Україні загинуло близько 5 млн чоловік , або близько 25 % сільського населення. 30 жовтня 1932 р.Молотов оголосив "зобов'язання" України за хлібозаготівельним планом - 282 млн пудів-з селян вимагалось додатково витиснути стільки ж, - скільки вже було заготовлено з червня по жовтень ( 261 млн. пудів).

Розстріляне відродження - знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції. В Академії наук України репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.  Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед яких М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр "Березіль", а його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників.Кульмінацією стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Наступного, 1938 року були розстріляні Гнат Хоткевич та Василь Верховинець.

До кінця 1930-х років також було розстріляно більше 3 00 українських кобзарів- бандуристів .Відомо, що у Сталіна і його посіпак була прямо-таки зоологічна ненависть до всього українського. (Насправді, вони ненавиділи все достовірно-національне - російське, українське, справді єврейське, татарське і ін.) Але якщо українську мову і українську пісню на перших порах свого панування вони ще якось терпіли, то носії українського героїчного епосу - кобзарі були для них кісткою в горлі . Вже з перших днів утвердження в Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують за сліпими і безпорадними народними співаками справжнє полювання і розстрілюють їх на місці, як диких звірів, без суду і слідства. Так у 1918 році вони вбили лірника Йосипа. У 1919 році в Катеринодарі гинуть від їх рук кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Свидюк, Федір Діброва. У 1920-му - Антон Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан та безліч інших - безіменних.

І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли вирішити - багато було тоді в Україні кобзарів і занадто любили їх і поважали наші люди. Попереджали, ховали, передавали з рук в руки як свій найдорожчий і найсвятіший духовний скарб. І ЦК ВКП (б) у своїй нещадній боротьбі з «кобзарських націоналізмом» вирішує змінити тактику, «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов'язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО (народного комісаріату освіти)», «Положення про індивідуальну музично-виконавську діяльність». Тепер кобзарів, як раніше, не розстрілювали на місці - їх кидали в тюрми без пиття і їжі, а інструменти знищували.

І все ж «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вони звернулися до чисто єзуїтських методів приборкання волелюбного українського кобзарства. Частину кобзарів зігнали в «колгоспи» - капели, ансамблі, квартети, тріо, в яких, «народних бардів перетворювали на посібників-брехунів комуністичної партії». А тих, що не бажали міняти свого репертуару, а вперто воскрешали з мертвих народну історичну пам'ять, у середині 30-х років зібрали наче для спільного обговорення майбутнього розвитоку кобзарства на Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів  у Харкові і майже всіх розстріляли.

Чистка військових кадрів : був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з Й.Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І.Дубовим... Репресії проти командного складу викликали гостру нестачу кадрів в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

Нищення релігії і церкви. У 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ на українські парафії, наклавши високі податки та обмеживши їхню діяльність. Зруйновано і закрито тисячі церков, розпочато гоніння проти священиків і віруючих. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".Одночасно, щоб задурманити населення та здерти з нього додатковий величезний дохід впроваджувався масовий  продаж горілки. У вересні 1930 р. Й. Сталін зазначав: "Потрібно збільшити  виробництво горілки. Потрібно відкинути помилковий сором і прямо, відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки...".

Репресії над ветеранами війни-інвалідами. У 1949 році, перед святкуванням 70-ти річчя ювілею Сталіна, у СРСР були примусово вивезені на далекі острови Півночі - Валаам та інші, а також у глухі кути Сибіру та частково розстріляні більшість фронтовиків-інвалідів Другої світової війни.

Жертвами сталінських репресій став цвіт української нації - молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Фактично нищівний тоталітарний сталінський режим зміни в націєтворчий хід української історії.

Основні трагічні і довготривалі наслідки репресій , що дають взнаки і в сьогоднішньому житті України :

- внаслідок тотального терору, що торкнувся всіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців- українська нація зазнала величезних не відновних демографічних втрат;

- занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;

- деформація морально-етичних відносин (руйнування українських довірливих відкритих відносин волі і взаємопідтримки, насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);

- посилення економічної і політичної залежності України від Росії;

- шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Москви.

На користь сталінським тоталітарним задумам світового панування здійснювалась і індустріалізація Радянського Союзу. На відміну від розвинутих країн світу, вона здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а лише для масового виготовлення зброї та засобів виробництва. Споживання продукції населенням, навпаки -  обмежувалося, а фінансування визискувалось із людей через мізерну зарплатню або ж дармову працю, що було можливим лише в тоталітарній державі.

З першої п'ятирічки у привілейоване становище був поставлений російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискореним темпом розвиватися лише галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. При цьому із 61,6 млрд. руб. виділених  на народне господарство, Україні припало лише 11,3 млрд. руб.  - 18,3 %, що менше від її частки, тоді як Росії призначалося 68 %, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд. руб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. руб. 78 % призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн. населення) - для задоволення потреб Росії у вугіллі й металі. На решту території України (22,5 млн. осіб) припадало лише 22 % асигнувань на нове промислове будівництво.

Таким чином зрозуміло, що розвиток промисловості в Україні і надалі відбувався у старому напрямі, що сформувався ще за царських часів - роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін — у другій п'ятирічці на Україну припало ще менше коштів, лише 16,7 %. від загальної суми по Союзу, а у передвоєнні роки — 14,5 %, тоді як частка Росії зросла до 71 %. Така ситуація змусила вченого-економіста М. Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила - Україна залишилася колонією Росії. У 1930-ті та наступні роки вона була остаточно позбавлена навіть залишків національної економіки .

Водночас слід зазначити, що будівництво багатьох нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних держав Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. У той час з'явилися потужні підприємства: "Криворіжсталь", "Азовсталь", Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії жодне суспільство не робило величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів за мінімального матеріального стимулювання, гострого дефіциту товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Значних обсягів набирала примусова праця в'язнів, передусім політичних. Табори ГУЛАГу  перетворилися на грандіозні комбінати дармової праці, куди робочу силу постачали строго за раціонально розробленими планами й графіками.

А головним методом підняття ентузіазму було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки СРСР. Це значною мірою підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання стала падати. Різко знизилися і темпи розвитку індустрії — з 23,7 % у 1928/29 рр. до 5 % у 1933 р. Більшість показників зростали тільки на папері.

Радянське керівництво приймало радикальні рішення, щоб по рабські закріпити робітників на підприємствах і домогтися виробничої дисципліни. Постановою РНК СРСР від 15 листопада 1932 р. передбачалось негайне звільнення за прогул на виробництві, виселення порушників з місця проживання і позбавлення продовольчих карток - в умовах голодомору це був надзвичайно "дієвий" метод.